І.Д. Бех,доктор психологічних наук,дійсний член АПН України,
директор Інституту проблем виховання
Виховання особистості в сучасній соціально-освітній ситуації
Процес виховання особистості явище багатомірне; воно визначається впливами різного ступеня широти: від найбільш загальних, соціальних факторів до індивідуальних, вузько спрямованих. Тому то неможливо науково обгрунтовано організувати виховання підростаючої особистості не маючи глибоких знань про сутність цих факторів, їх специфіку на данному етапі суспільного розвитку. Відомо, що соціальні чинники, якщо вони конструктивні, позитивно впливають на становлення особистості, значно полегшуючи спрямований виховний процес, але й можуть чинити суттєву негативну дію на нього. І тоді створюються додаткові ускладнюючі проблеми, які має розв’язувати педагог.
Розглянемо послідовно характер нинішніх соціальних і освітніх чинників, в рамках яких здійснюється виховний процес, набуваючи поряд з усталеними тенденціями і своєї самобутності.
Одним з визначальних соціальних чинників є відношення “людина-влада”. Тривалий час нашої недалекої історії характеризувався тотальною вірою людей до влади. Це спричинило масовий трудовий ентузіазм і більш широко трудову мораль, авансовану світлим майбутнім. Відтак, людина свідомо чи несвідомо применшувала для себе значущість свого теперішнього соціального буття, обмежуючи коло своїх прагнень, потреб, а натомість перебільшувала вагу обіцяної радісної перспективи. Підростаюче покоління відповідно виховувалося у такій ситуації.
В результаті кардинальних соціально-економічних, політичних, світоглядно-культурних змін в нашій державі падає довіра народу до влади; настав час падіння моральності. Людина стає ненадійною ланкою соціальної системи, особливо людина, яка наділена владою над іншими людьми. Різко знизилась виховна дія громадської думки та національних традицій.
Такий стан можна характеризувати як стійка соціально-психологічна криза нашого суспільства.
Не сприяє поліпшенню справі національного виховання молоді новоявлена тенденція, сутність якої полягає у розриві з теперішнім заради майбутнього, яке вбачається переважно в його “вестернізованому” варіанті. Байдуже, у чому проявляється ця тенденція – у великій кількості англомовних вивісок, в імпортних релігійних конфесіях чи в умноженні шоу, шлягерів, конкурсів краси, відповідної теле- і кінопродукції – основою її залишається сучасний західний струмінь антиінтелектуального футуризму, розрив з культурними традиціями минулого, яке огульно заперечується.
Велика кількість людей, вибираючи своє місце в суспільстві, орієнтується на спрощений, примітизований у їх очах соціальний світ. Вікові досягнення культури для них немов би скинуті з рахунків, і на зміну скомпроментованому і зрадженому колективізму приходить зоологічний індивідуалізм.
Ми вважаємо, що повністю логічним з нашого боку було б вказати педагогам на ключові протиріччя соціально-психологічного буття нашого сучасника, щоб і він сам, і його вихованець могли вибрати той чи інший спосіб їх розв’язання, і тим самим закласти той чи інший характер поведінки своїх вихованців у соціумі.
Важливішим протиріччям із тих, які проглядаються у сучасному соціальному житті, виступає протиріччя між переважаючим визнанням людини (і себе самої й інших людей – особливо) як самоцінності – і переважним ставленням до неї як до засобу у речовій, нелюдській формі існування.
В основі речових відносин лежить маніпуляція людини людиною. Види маніпуляції можуть бути різними: це – диктат, контроль, підкорення, тиск, необ’єктивне осудження, лестощі, підлабузництво тощо. За допомогою таких засобів людина задовольняє свої вузько прагматичні цілі. Речові відносини нині вторгаються навіть і в такі інтимно-особистісні взаємини як любов, дружба, внутрішньосімейні стосунки, руйнуючи і нівелюючи їх духовну сутність.
Що стосується сучасного освітнього простору, то він характеризується тим, що розпалися багато компонентів і структури виховного процесу. При цьому керівники шкіл легко і швидко відмовилися не тільки від ідеологізованих піонерської, комсомольської, але й взагалі від більшості дитячих самодіяльних об’єднань. Та головне – зруйнована позиція відповідального ставлення дорослого співтовариства щодо дитинства. Звелися до мінімуму особистісні контакти дорослих і дітей. Батьківське піклування проявляється в основному в тому, щоб одягнути, нагодувати, влаштувати в престижну школу, тобто піклування лише на споживацькому рівні.
Сьогодні позиція дорослих відзначається почуттям відчуженості і безпорадності: з одного боку, батьки, вчителі розводять руками, мовляв, нічого з дітьми зробити; з іншого – дітям стало все дозволено. Звичайно, що подібний стан неповсюдний. Дорослі – не однорідна група. Але в цілому у дорослому соціумі як явищі відсутня ефективно діюча система моральних норм, яка встановлюється дорослим співтовариством стосовно дитинства. Все це відбилося на характері дитинства в цілому.
Відбулася інтенсивна примітизація свідомості дітей. Відмічається зростання цинізму, егоїзму, грубості, жорстокості, агресивності. Якраз ці негативні надбання викликають сьогодні особливе занепокоєння. Широкі маси підлітків і юнаків охопила відверто накопичувальна, хижацька ідеологія. Отримання капіталу за будь-яку ціну стало для великої кількості людей визначальним мотивом їх діяльності. Та ще й засоби масової інформації підводять ідеологічну базу: такі, бачите, ринкові закони.
Це – один вельми суттєвий полюс в громадській психології сучасної молоді. Інший, протилежний, представляють молоді люди, які через відразу до накопичувальної ідеології взагалі, відсторонюються від будь-якої активної соціальної діяльності. Звідси – скептична відмова від пошуку смислу життя, від вживання у дійсне доросле життя, яке основане на праці і особистій відповідальності.
Проблема гуманізації виховання, яка виникла як гостро актуальна, виявилась досить складною у її здійсненні. За загального розуміння значення гуманізації осі немає чіткої технологічної системи педагогічного вирішення цієї проблеми. Практично, як показало емпіричне вивчення суперечностей гуманізації виховання, у школи поки немає чітких уявлень про саму можливість гуманізації процесу освіти і шляхів здійснення. Про це свідчать аналіз виховної роботи школи, способи управління її життєдіяльністю, характер відносин педагогів, учнів, батьків школярів. У рамках свідомості більшості вчителів збережені старі стереотипи соціометричного підходу до дитини, старі настанови і шаблони, за якими педагоги багато років вчили, виховували і оцінювали учнів. Виникають протиріччя між абстрактною усвідомлюваністю необхідності гуманізації і реальною готовністю, розумінням і можливостями реалізації цієї ідеї.
Якою має вбачатися нам особистість молодої людини в сучасних умовах? Це особистість соціально-відповідальна. Ця стержнева якість визначає спрямованість всієї її життєдіяльності і виявляється критерієм її соціальної зрілості.
З соціальною відповідальністю особистості пов’язане визначення молодою людиною свого місця в суспільстві, а це значить – прийняття на себе особистої відповідальності перед суспільством за себе, за справу на рівні дорослої людини. Основною виховною метою у цьому зв’язку й має виступити формування у кожного вихованця уявлення про себе не просто як про громадянина, який підтримує існуючий лад, а як про незалежну особистість, що здатна прийняти на себе моральну відповідальність перед суспільством за себе, за інших, за справу.
У психологічній структурі соціально-відповідальної особистості мусять домінувати ті риси, які характерні для її гуманістичної спрямованості, оскільки егоїстична орієнтація не сумісна з розвиненою соціальною зрілістю людини. Розкриємо зміст основних напрямів досягнення виділеної нами виховної мети.
НАПРЯМ 1. Проектування особистісно-орієнтованого педагогічного процесу
Шлях до соціальної зрілості особистості лежить через гуманізацію освіти, оскільки гуманізм – це людяність, любов і повага до людини; вчення, яке розглядає людину як вищу цінність і ціль суспільного розвитку. Нині ідеї гуманізму пов’язуються з проектуванням особистісно-орієнтованого навчально-виховного процесу.
Стратегічними орієнтирами проектування такого за якістю освітнього процесу виступають:
1) Створення необхідних умов для різнобічної життєдіяльності, життєтворчості молодої людини.
2) Забезпечення успішності підростаючої особистості в освоєнні соціально-моральних норм, її самоствердження, захищеності і підтримки.
3) Створення ситуацій позитивних емоційних переживань суб’єкта в предметній, комунікативній діяльності, а також у діяльності, спрямованій на суспільно значуще професійне і особистісне самовизначення, на його інтелектуально-моральний розвиток.
4) Створення умов для прояву суб’єктом життєвої активності вищого порядку, тобто його смислотворчості; установка на позитивний суб’єктний досвід вихованця (досвід самовизначення, досвід творчості, досвід комунікації як кооперації, установка на іншого).
5) Створення “духу” школи на основі різнопланового недирективного, неформального, морального, особистісного спілкування як специфічної форми людських відносин. Для таких відносин характерні діалогічна доброзичливість, співтворчість педагога й дитини. Подібні відносини передбачають духовну атмосферу, у якій “розлиті” смисло-життєві цінності, які в свою чергу вимагають розумності “вибору” як вільної діяльності вихованця. Тут має бути також наявним його просування в своєму розвитку і саморозвитку; поєднання розумного утилітаризму і морально-духовних устремлінь.
6) Утвердження позиції школяра як рівноправного учасника педагогічного процесу; як наслідок – виникнення неформального, доброзичливого мікроклімату в педагогічній спільності, інтерес педагогів до освоєння гуманістичних технологій, в основі яких здійснення “єдності життя і виховання дитини”.
7) Створення стимулюючого і розвивально середовища.
Таким чином, середовище, діяльність, відносини виявляються основою проектування особистісно-орієнтованої освіти.
НАПРЯМ 2. Практично-діяльнісний колектив як основа виховної роботи з молоддю
Неконструктивну роль в теорії і практиці суспільного виховання нині відіграє надмірна ідеологізація тих чи інших наукових категорій і концепцій, які за ними стоять, а то й некритичне їх заперечення. Це в першу чергу стосується категорії колективу і відповідної форми виховання особистості. Дійшло до того, що термін “колектив” зовсім обходять, підмінюючи більш невизначеним “спільність”.
Тут слід розрізняти колектив соціального типу й особистісний колектив. Сила і згуртованість соціального колективу визначається подібністю його членів один на одного (“незамінимих людей немає!”), а в колективі особистісному кожний унікальний і незамінимий, і тому всі нуждаються один в одному. В соціальному колективі його члени розглядаються з точки зору їх корисності для колективу і можуть бути виділені навіть кількісні оцінки цієї корисності (це речовий підхід до людини, про який ми вище говорили). У колективі особистісному кожний є самоцінністю, індивідуальністю.
Сучасний стан справ у суспільстві ставить вихованця (дитину, підлітка, юнака) перед необхідністю визначати свої життєві цілі, включатися в сумісну діяльність, і тільки від нього залежить, якою мірою він буде сприймати себе й інших у якості неповторних особистостей, і якою мірою бачити в них засоби для розв’язання певних задач. Максимум, що може зробити вихователь – це на практиці переконати молоду людину, що лише особистість як суб’єкт вільної і морально відповідальної дії, вчинку і особистісні відносини складають сферу вищих суспільних цінностей, і ставити особистість у позицію засобу досягнення зовнішніх для неї цілей може тільки вона сама.
Досягти цього педагог може, зокрема, через включення особистості у спільну, добровільно нею прийняту сумісну діяльність достатньо високого рівня колективності. Ця діяльність спрямована на цілі, які виходять за рамки групових цінностей, вона передбачає участь усіх без виключення у самоуправлінні і, з точки зору мотивації, орієнтована і на свій процес, і на свій результат.
Таку діяльність доцільно кваліфікувати педагогічно організованою соціально-актуальною діяльністю. По мірі зростання кооперації в організації і змісті цієї діяльності зростає і ступінь її впливу на особистість вихованця, визначаючи провідні риси його соціальної відповідальності.
Основним предметом виховних зусиль педагога як організатора соціально-актуальної діяльності має виступити переведення виховної мети в перспективу життя вихованців. Задана педагогом виховна мета мусить бути прийнята колективом вихованців, в іншому випадку він не зможе реалізувати її. Коли молода людина приймає мету, вона робиться особистісно значущою, перспективною, включається в систему її власних цілей.
Умовами успішного переведення вихованих цілей в перспективу життєдіяльності вихованців є :
1) Послідовна орієнтація педагога у сфері управління розвитком особистості вихованця на перспективу. Річ у тім, що перспективу своєї корисності в діяльності для суспільства сьогоднішній вихованець вбачає в збагаченні власної індивідуальності. Тому, організуючи сумісну просоціальну діяльність дорослих і дітей, педагоги мусять особливу увагу звертати на створення взаємин, за яких творча індивідуальність вихованців, їх діяльність стають цінністю для колективу однолітків і дорослих, оскільки якраз у цих умовах самоутвердження супроводжується, як правило, зростанням суспільної спрямованості особистості вихованця.
Адже якщо колектив цінує кожну творчу особистість, то й особистість відчуває колектив як арену свого самоутвердження і прагне розвинути свої здібності, знання не лише заради своїх індивідуальних цілей, але й для інших, формуючи тим самим свою суспільну спрямованість. Звідси важливість проведення педагогом тривалої, цілеспрямованої роботи з вивчення і показу колективу творчих можливостей вихованців, з підбору для кожного з них відповідних його схильностям, здібностям, видів соціально визнаної і соціально схвалюваної діяльності;
2) Програмно-цільовий педагогічний вплив на вихованців, згідно їх нових особистісних утворень. За такого характеру виховного впливу дії педагога носять випереджаючий характер, обумовлюються не наявною ситуацією, а визначаються його цілями, розробленою програмою дій, і ситуація створюється як результат постановки цілі і розробки програми. Успіх такої педагогічної тактики гарантується тим, що перетворення об’єктивних педагогічних впливів у внутрішній план особистості вихованця знаходиться в прямій залежності від ступеня адекватності виховних дій педагога внутрішній позиції, новим особистісним утворенням вихованця;
3) Творча самодіяльність вихованців. Творча самодіяльність – це діяльність суспільного значення, яка здійснюється під впливом внутрішніх потреб і постійно діючих сил ззовні. Самодіяльність є відображення ступеню свідомості вихованця в його конкретних діях і вчинках, це можливість самопізнання, самоутвердження і самореалізації. До творчої самодіяльності у всіх її видах і формах вихованця необхідно послідовно і цілеспрямовано готувати. Розуміючи це, педагоги повинні виробити у вихованців вміння і навички самоорганізації життєдіяльності;
4) Орієнтація педагога на виховання успіхом. Виховання успіхом – це одна з важливих умов розвитку особистості. Повністю неможливо формувати позитивну особистість у діяльності, яка несе їй постійні невдачі. Лише успіх молодої людини формує у неї достатню віру у себе і на цій основі прагнення стати кращою. Виховання успіхом, надання допомоги в прагненні вихованця задовольнити потребу в гідному місці в колективі однолітків – шлях створення довірчих взаємин творчої співдружності дорослих і дітей. Тільки за таких умов у підростаючої особистості виробляється готовність до сприйняття виховних впливів і до правильного реагування на них.
НАПРЯМ 3. Формування нової педагогічної свідомості
З позиції досягнення в достатньому обсязі сучасних освітніх цілей необхідно зняти у педагога протиріччя між традиційно-трансляційним, імперативним мисленням і гуманістично орієнтованим.
Нове педагогічне мислення включає в себе: безумовне прийняття педагогом природи дитини такою, якою вона є; опора на діалогічне спілкування з школярами, піклування про їх фізичне і моральне здоров’я; створення атмосфери педагогічної комфортності і “аури добра”; прагнення педагогів до самовдосконалення й ін., у цілому все те, що сприяє вивільненню сутнісних сил і дитини, і самого вчителя з метою розвитку і самоактуалізації їх особистості.
Трансформація педагогічної свідомості в напрямі її гуманізації має відбуватися в процесі поглибленого опрацювання педагогічної і психологічної літератури, складання прогностично-організаційних програм.
Умовами формування у педагогів мотивації до інноваційних педагогічних цінностей виявляється опора на досвід що, позитивно переживається; вихід на єдиний смисловий педагогічний простір (єдність професійного світогляду у всіх учасників навчально-виховного процесу); конкретизація педагогічних (гуманістичних) цінностей в практичній діяльності (у тому числі у створенні різноманітних освітніх, інформаційних, прикладних й ін. програм); забезпечення кожному педагогу успіху в його пошуках, спробі трансформації, з точки зору гуманістичної парадигми, наявних уявлень у педагогічну реальність (емоційне стимулювання).
Досвід переконує у тому, що організація роботи з педагогом як особистістю найбільш ефективна тоді, коли ним розв’язуються професійні задачі під кутом зору ідеології особистісно-орієнтованого освітнього процесу (настанова на наскізне цілепокладання, розробка адекватних цілям методик; створення освітніх програм з конкретного навчального предмету; створення системи творчих завдань й ін.).
У ході реалізації особистісно-орієнтованого підходу до освітнього процесу виявляється зі всією очевидністю й те, що змінитися мусить не стільки професійний досвід педагога, скільки його внутрішній світ – система особистісних цінностей.
У цій справі йому необхідна й суттєва допомога з боку всього педагогічного колективу, його керівництва. Вчителю слід допомогти визначити шляхи до самовдосконалення, вселити в нього впевненість у власний потенціал. І тоді педагог не боятиметься признатися у своїх сумнівах, бачитиме джерела цих сумнівів перш за все в собі, а це глобальний шлях до самоздолання і самовизначення.
Самопрезентація педагога в процесі творчих звітів у кінці четверті (семестру) перед батьками й дітьми значно просуває його в професійній рефлексії.
Особливий аспект нової педагогічної свідомості – взаємини з батьками вихованців. Педагоги повинні розуміти, що мають справу не стільки з суб’єктивним досвідом дітей, скільки з суб’єктивним досвідом родини. Батьки як представники дорослого світу і безпосередні учасники педагогічного процесу потребують стимулювання з боку педагога до особистої перспективної рефлексії в процесі проживання з дитиною шкільної реальності.
Від “педагогічного всеобучу”, повчання, менторства педагоги мають рухатися до індивідуальної – рефлексивної взаємодії з батьками, в процесі якої їм приходиться брати на себе досить складну місію спонукання дорослої людини до добра, істини, краси.
Вчитель у контексті особистісно-орієнтованого підходу виступає не як пасивний виконавець чужих педагогічних чи методичних рецептів, а як яскрава творча індивідуальність, що реалізує в діалозі з учнем свій світогляд і світорозуміння, здатна розробити власну педагогічну концепцію, програму чи технологію.
У зв’язку з філософським переосмисленням сутності освіти важливої ваги набувають питання вузівської підготовки спеціалістів, здатних здійснити глибинні якісні зміни у своїй діяльності на основі діалектичної єдності традицій і новаторства.
Сучасна соціокультурна ситуація в нашій державі характеризується природною для перехідного періоду переоцінкою цінностей. Тому то так важливо запобігти їх тотальній дискредитації, і вчасно переосмислити різноманітний культурний досвід у відповідності з новими потребами людини і суспільства.
Таку критично-продуктивну роботу має здійснити в першу чергу теоретична і практична педагогіка з метою доцільної модернізації системи освіти і виховання. Адже саме тут закладаються основи логіки мислення і морально-естетичних імперативів розвитку людини, а значить, і всього суспільства.