начальника відділу освіти Пирятинської райдержадміністрації
на обласній конференції працівників освіти Полтавщини
Шановні колеги!
Приємно бачити вас, енергійних, життєрадісних, натхненних, впевнених в собі і у справі, яку творимо. Інакше і бути не може. Міцніє Україна, розвивається економіка, наповнюються свіжим вітром освітянські вітрила.
Ми розпочинаємо новий навчальний, перший рік нового тисячоліття.
Рік реформ, рік проведення доленосного для всіх нас з’їзду освітян. Доленосного з’їзду, бо він визначить стратегію розвитку освіти на найближчі 25 років, а це якраз і є продуктивний відрізок життя вчителя.
Погодьтеся, не так вже часто людині випадає переступити цю часову риску, яка всіх нас об’єднує спільністю долі: і педагога-новачка, і мудрого вчителя, який завершує свою кар’єру.
Завжди, розпочинаючи новий цикл великого таїнства навчання, ми, як мудрі наставники, намагаємося критично оглянути пройдене, проаналізувати річний відрізок неперервного току часу, який наповнює животворною силою джерела наших прагнень, поривань, вчинків.
Зроблене нами – не спадщина, яку легковажні нащадки можуть і розтринькати. Воно – спадок, наш нескінченний урок, який ми носимо в серцях з першого “Добрий день” і до останньої години.
Освітянам Пирятинщини не соромно дивитися людям в очі. Ми чесно і добросовісно виконували свій святий обов’язок, зуміли забезпечити конституційне право кожного громадянина на дошкільну, загальну середню і позашкільну освіту.
Ще до прийняття Закону “Про дошкільну освіту” проводили активну роботу з дошкільнятами, які не охоплені дитячими закладами.
І, знаєте, без ніякої інструкції життя народжує досить цікаві форми співпраці педагогів і батьків.
Головним є те, що як показав аналіз, ми даємо дітям якісну освіту.
Завдяки спрямованості роботи вчителів на кінцевий результат, ще досить високій повазі в багатьох сім’ях до знань, нам вдалося нівелювати тавро глибинки, одну із соціальних граней нерівності в доступності молоді до освіти.
Наші випускники впевнено вступають до найпрестижніших вузів столиці.
Це значить, що ми дали дітям вчителів, лікарів, селян і безробітних шанс подолати вже існуючу соціальну нерівність.
Так є завдяки великій увазі до освітянських проблем обласної державної адміністрації, обласної ради, управління освіти, місцевої влади.
Але тримаємося ми чудом. Якщо не допомогти школі грунтовно, то підуть плавати на хвилях життя наші підлітки без ніяких перспектив.
Євген Фролович, Олександр Васильович, Петро Григорович, не часто ми маємо змогу на такому широкому зібранні вшанувати увагою нашу освіту. Прошу вас виявити максимум принциповості в формуванні позитивного громадського поруху назустріч дитині, виступити головним об’єднавчим фактором зусиль полтавців по творенню школи, яка відповідала б запитам сімей, запитам особистості, юного громадянина української незалежної держави.
Ми дуже виважено підходимо до планування освітянського бюджету. При цьому хочеться не втягнутися на шлях проїдання ресурсів, а зміцнити зношену освітню базу. Останнім часом, а цього року особливо, рішуче оптимізуємо мережу.
Вміємо заробляти кошти самі. Перш за все на своїй землі.
Втілюємо конкретну програму енергозбереження, яка дає солідну економію коштів.
І водночас з жахом чекаємо листопада, коли наша діяльність, як пишуть ревізори, стане незаконною.
Щось тут треба робити.
Не можна тримати нас в стресовій ситуації, шарпати нерви освітян, дітей, батьків.
Адже сам пан Мітюков на всю країну заявив про недосконалість освітянських бюджетів.
Мені здається, що не чекаючи республіканської програми треба рішучіше творити наш “Полтавський шкільний автобус”. Той, якого наш Міністр Василь Кремінь влучно назвав автобусом, що перевозитиме нашу націю у ХХІ століття.
Не винні освітяни в тому, що занепали села.
Ми будемо винні, коли пливтимемо за течією, байдуже поставимося до сільської дитини в таких умовах, що і дитина втратить перспективу.
З цього року ми вже розпочинаємо створювати шкільні округи. Ми приймаємо рішення, які по своєму соціальному резонансу є чи не найскладнішими за весь час розвитку масової освіти в Україні. Рішення, які певному загалу людей видаються деструктивними.
Без підтримки нам не обійтися.
Плануємо і школи в округах мати хороші, в яку батьки самі захочуть везти своїх дітей.
Силами округу, де 5-6 господарств, прагнемо дати нормальне інформаційне забезпечення, знайти кошти на оплату послуг Інтернету здійснити передплату всієї педагогічної періодики.
Переглянули підходи до умов роботи вчителя, який повинен мати в навчальному закладі елементарні сучасні умови для власної гігієни, харчування, відпочинку.
Але головна наша біда не брак коштів. Ми побачили, що чогось бракує в головах наших, не вміємо ми толково органузувати діяльність людей.
За півроку кілька десятків семінарів, 35 тис. грн. на курси. А що змінилося ?
Вчитель став іншим ?
Потягнувся до знань ? Відчув прагнення до самовдосконалення ? Нічого подібного.
Відомо, що у нормальної людини примус викликає супротив. Такі ж і наслідки цієї, на перший погляд, бурхливої діяльності з підвищення фахової майстерності вчителя, діяльності, яка роками і десятиліттями спрямована на “галочку” і аж ніяк не на результат.
Поняття професійного зростання зачіпає основи основ людини, її поняття честі, без якого не відбувається жодна творча особистість.
Саме це ми поклали в основу районної комплексної програми “Кадри”, розробку якої завершили.
Кожен вчитель знатиме, яким він має бути і що від нього хоче система. Кожен матиме змогу обирати власні шляхи самовдосконалення для того, щоб підтвердити, що він є фахівцем. Ця програма покликана забезпечити внутрішню логіку всієї роботи по підтриманню нашого гідного професійного рівня.
Закономірно вона ставить зовсім інші вимоги до методичної служби в тому числі і обласного інституту.
Тепер про проект Доктрини не як начальник відділу, а як вчитель.
Так сталося випадково, чи так планувалося, але цей потужний стратегічний документ тихо і непомітно для населення опубліковано серед літа. Хоч директори зобов’язані були організувати обговорення його відразу по виходу, впевнений, що навіть не всі вчителі проект читали, а хто й читав, то які там думки, в цій розплавленій атмосфері.
До з’їзду лише місяць.
Якщо врахувати, й те, що педагоги все ще страждають від надмірної скромності, не позбулися наслідків тоталітарного режиму, відповідно з якими все, що “дається згори”, є правильним, те, що побоюючись начальства і своєї оригінальної думки, талановиті педагоги мовчать, то можна надіятися на одностайне схвалення .
Але ж це наша Доктрина. Більш критичного, проникливого і прискіпливого розуму, ніж у простого вчителя, який найболючіше переживає свою відповідальність перед вихованцем, не зустрінеш ніде.
Тому не будемо байдужими.
Необхідно сказати своє слово. Якщо воно і не буде почуте, то хоч совість буде чистою.
Мене як педагога, турбує той вакуум, який утворився в інформаційному просторі навколо проекту. Невже перспективи освіти так байдужі суспільству ?
Підходи ж самих освітян – творців проекту дещо дивують.
Враження, що їх влаштовує відсутність інтересу до власного творення в позапедагогічних колах..
Якщо не прикувати до Доктрини уваги всього народу, якщо не буде виважених заходів на рівні держави, то освіті і далі плестися в хвості життя суспільства. Вчителю – роль романтика – дивака і жебрака. Такий він покірніший і ніколи не підніметься.
За такого соціального статусу і авторитету професії у педвузи підуть не кращі з кращих випускники шкіл.
Що буде з народом, ясно навіть агроному: “Яке насіння, такий і врожай”. А далі – деградація в геометричній прогресії.
Як патріот, громадянин України я хочу, щоб ця багата земля з чудовим народом була могутньою і квітучою.
Основою цього є наша наука і школа, які здатні продукувати не так званих “реформаторів”, а національно-патріотичні сили, що розбудовують державу.
Освіта за своїм призначенням спрямована в майбутнє, адже покликана готувати фахівців для майбутнього.
Зробимо ж все, щоб юнаки і дівчата змогли стати не лише продавцями, офіціантами, фотомоделями, а й вченими, інженерами, лікарями, вчителями, зрештою робітниками.
Використаємо для цього сповна відведені нам можливості, наші знання, досвід, патріотизм.
Порадимо з’їзду несхитно стояти на позиціях пріоритетності освіти в ім’я творення справді незалежної, могутньої України.
Слово “криза” написане китайською, виявляється, складається з двох ієрогліфів: один означає “небезпека”, інший – “сприятлива можливість”.
Тож перед небезпекою відставання використаємо сприятливу можливість оновлення. Ми можемо це зробити.
Школа має стати нашою спільною турботою і треба активніше відстоювати позицію пріоритетності освіти.
Хай вистачить нам снаги й натхнення в реалізації прийнятої наступним з’їздом Національної доктрини розвитку освіти України в ХХІ столітті.
Хай додасть нам сил те, що наша діяльність декларується пріоритетною для розвитку України, що наша робота дасть відчутне зростання інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу суспільства й особистості, нації і народу. Приємно, що визнається наш вклад в очікувані потужні позитивні зміни у системі матеріального і духовного виробництва, структурі політичних відносин, побуті, культурі.
Обнадійливий передбачуваний випереджальний розвиток освіти, що забезпечить вихід України з кризи, всебічну модернізацію суспільства й держави, нації і народу, досягненню гідного людини рівня життя.
Хотів би звернути увагу на ще один очікуваний результат реалізації Доктрини. Істотно знизяться меншовартісні риси характеру українця. А я був би щасливий, якби ці меншовартісні риси перш за все зникли у вас, мої колеги. Щоб кожен з вас зрозумів свою роль, вагу і значення в суспільстві.
В новому столітті нам потрібен великий запас доброти, терпіння, напруженості волі, постійна праця і професійна компетентність.
Ніхто не відніме у нас права бути оптимістами. А тому розпочнемо перший навчальний рік нового тисячоліття, новий відрізок нашого прекрасного земного життя з надією і вірою в кращу долю.